Студентство Києва напередодні революції

Центральна РадаСКОБ! На сайті опублікована ще одна історична стаття з розділу предтеч пластовго руху у Києві напередодні Української революції 1917 – 1921 років. Її автор Д-р  Павло Кашинський учасник історичних подій 1917-1921  років, член  Української Центральної  Ради. Дякуємо ст. пл. Юрку Юзичу, ОЗО за наданий матеріал. Приємного вивчення історії!

Студентство Києва напередодні  революції

Це  «напередодні» охоплює рівно  три роки часу: від 25-го лютого 1914 року, коли з нагоди Шевченківського дня під проводом нашого соціялістичного студентства відбулася під революційними гаслами вулична демонстрація, — до 27-го лютого 1917 року, коли почалася в цілій російській державі загальна революція, властиво також за ініціятивою українців. Я уважаю, що в житті нашого студентства в Києві відбувалися такі органічні процеси, аналіза яких дає підставу не тільки для зрозуміння пізніших, пореволюційних подій, а навіть змогу перспективно представити собі розвиток подій і в майбутньому.

Поширення соціялізму марксівського напряму, що стало масовим в Україні в рр. 1905-1914, відбивало в собі дві тенденції: з одного боку воно виявляло бажання її адептів усунути той соціяльний лад, що панував тоді в Росії, а з другого боку — через перемогу соціалізму прийти до усунення національного поневолення у формі певної автономії в рямцях існуючої держави.

Тому, що в Україні традиції останньої  нашої держави (козацької республіки) з кінцем XIX століття серед нашого освіченого громадянства призабулися, приймання соціалістичного світогляду означало прийняття державности вже існуючої російської, як остаточної форми політичного життя. Наша молодь, особливо наше студентство у Києві, може служити для цього твердження яскравим прикладом. А демонстрація з нагоди Шевченківського дня, яку, як я вже сказав, зорганізували наші студенти соціалісти, може служити доказом як далеко відійшло воно було від розуміння правдивих потреб нашого народу. Характерним також було, що це соціалістичне студентство ставилося до своїх товаришів-несоціялістів з погордою, як до політичне недорозвиненої решти соціальних одиниць, з існуванням яких не належить рахуватиса. І властиво це їх відношення було причиною, що це останнє почало задумуватися над проблемою власної політичної діяльности і шукання відповідних для того організаційних форм.

Першим  в цьому напрямі почали виявляти самодіяльність ті з них, що читали львівську газету «Діло», і з неї  довідувалися про різноманітні форми  українського життя в Галичині, на чолі якого стояла тоді націонал-демократична партія, основана 1895 р. Слідкування за діяльністю цієї партії викликало бажання створити щось подібне і в Києві. Цих шукачів нових форм політичного життя для українського населення під Російською займанщиною захоплювала перспектива в такий спосіб створити передумови соборницької свідомости.

Ця  думка назріла ще перед початком першої світової війни. Війна йому не тільки не перешкодила, а навпаки  — прискорила, бо через окупацію Галичини російським військом була змога, під ріжними формами, відвідувати  цей край, нав’язувати особисті стосунки з його населенням,

Поява нової політичної організації викликала  серед наших несоціялістичних товаришів  бажання шукати ще й інших для  себе основ творення інших можливостей  політичної діяльности у властивих собі формах. Так прийшло до зформування групи — націонал-революційної партії, лідером якої був Микола Любинський студент правничого факультету. Він походив з Поділля (Вінниччини), мав у своїй вдачі характерні прикмети гайдамаки. На його політичний світогляд мала вплив історична романтика Т. Шевченка. Він мріяв про відновлення козаччини. У Центральній Раді фракція націонал-революційної партії мала понад 30 членів.

Дальша  діференціяція серед нашого студентства  скінчилася на творенні так званої націонал-аристократичної партії, лідером  якої був Олександер Севрюк. Він твердив, що українці мають у собі природний аристократизм і нахил рівнятися не на масову, пересічну людину, але на вищого над ними в соціяльному житті пана, а найменше на статечного господаря. Такими панами хотів бути він і його однодумці. Вони були все добре, навіть елеґантно вбрані, старанно причесані, у поводженні стримані, уникали різних форм вульґарности, навіть у мові.

Усі три групи жили між собою в  найліпшій згоді, часто сходилися на дружні розмови, відбуваючи дискусії на різні теми, взаємно на себе впливаючи. Поза їхнім впливом стояли соціялісти і ця обставина бувала часто предметом їхніх розмов. Та найбільше цією проблемою займалися члени націонал-демократичної групи, які почали шукати можливости знайти з соціялістами зв’язок і можливість впливу на них, випадково довідавшись, що і серед соціалістів е такі, що не годяться з автономізмом, як формою розв’язки національного питання в Росії. Деякі з них думають про конфедерацію вільних народів, а дехто доходить у своїх думках до самостійности.

Всі три несоціялістичні групи були самостійницькими. Отже, коли б створити спільну для всіх самостійницьку організацію, то тоді перевазі соціялістів-автономістів прийшов би кінець. Прийшовши до такого висновку, члени націонал-демократичної групи вирішили створити понад групову організацію у формі Братства Самостійників. Воно мало б складатися з найбільш активних та послідовних самостійників, що цю самостійність хочуть виявляти у своїй діяльності. Щоб надати Братству форми свого роду таємного ордену, склад його мав би залишитися невідомим навіть пізнішим його членам. Братство було засновано 5 серпня 1916 року у складі 26 членів, з яких було дві студентки-сестри. Першим завданням Братства була українізація Києва як столиці України,

Процес  русифікації міста набрав особливо широких розмірів від останньої  чверти XIX століття. Мій тато (нар. 1855) часто пригадував нам, дітям, коли ми між собою говорили про це, що за його юнацьких літ розмовною мовою була в Києві мова українська та польська рівнорядною. Російською мовою говорили зайди-москалі, яких російський уряд надсилав в Україну і платив за це додатково 26 карбованців «за русифікацію краю» як це офіційно називалося. За ці гроші можна було тоді в Києві найняти мешкання з двох кімнат і кухні на рік. Що ці зайди себе у цій ролі зле почували, свідчило те, що вони в мішаному товаристві соромилися своєї мови. Тому російський уряд придумав інший спосіб і почав заводити середні школи (розуміється, з російською мовою навчання). Цим було осягнено те, що перед першою світовою війною українською мовою говорилося тільки на київських базарах.

Коли 26 членів Братства вийшли на вулиці Києва, щоб їх зукраїнізувати (Микола Любинськии казав, «щоб українізувати повітря»), аж тоді вони переконалися, яке тяжке завдання вони на себе перебрали. Але впертість, з якою вони повторювали, що вони не розуміють російської мови їм часто допомагала навіть і тоді, коли вони натрапляли на таку не впертість з боку інших, де часто доходило й до конфліктів, що кінчалися загрозою застосування грубої сили.

Та  серед київського міщанства яке  ще не забуло зовсім своєї матірньої  мови, виступ братчиків в оборону  української мови міста знаходив повну підтримку та зрозуміння. Хоч воно говорило переважно міським жаргоном (що се то наша, акція не розпуківаєця), але тішилося, коли чули з уст братчиків чисту літературну українську мову. Щоб вона була дійсно чистою вільною від чужих зворотів та слів (як власне кажучи, дякую вас), або невластиву вимову, Братство завело Академію Української Мови, під керівництвом фахових знавців української мови виправлялися всякі помилки. Також, щоб наочно доказувати, що братчики не якісь простаки, що говорять українською мовою, бо іншої не знають, а представники нової інтелігенції, яка є мовою господаря на своїй землі. Помагало при всьому, коли братчики своїм зверхнім виглядом показували, що вони належать до провідної верстви української столиці. Дехто з них казав, що треба бути при золотому годинникові, бо цим він здобував собі більшу повагу.

Коли  перший спротив було перейдено, було приємно ствердити, що український  елемент міста досить численний, тільки не насмілюється себе виявляти. Тяжчою була справа пропаґанди самостійности України, бо братчиків називали тоді мазепинцями і зрадниками або й злочинцями. Тут уже треба було бути винахідливим у способі вислову і пристосовуватись до обставин та співрозмовця. Найбільшими оборонцями державної єдности з росіянами були таки ж свої малороси — сини отечества чужого. Щоб мати більше можливостей, засновано було таємне видавництво НУС (грецьке слово, що означає розум, але і як ініціяли назви «Національний Український Союз»). Воно видало між іншими брошуру Д. Донцова: «Модерне Москвофільство». Хоч тоді зобов’язувала заборона друкувати щобудь українською мовою, члени Братства знайшли собі прихильників серед робітників друкарні Кредитового Кооперативного Банку, які вможливлювали цю заборону обходити.

Заохочені цим успіхом братчики заснували леґальне видавництво, яке назвали іменем леґендарного козака Вернигори, який обдарований віщим даром заповідав свого часу майбутню велич самостійної нашої держави. У члени цього видавництва був прийнятий також і М. Міхновський (винятково!). На початок було видрукувано в Москві книжку І. Франка: «Іван Вишенський» і «На Святоюрській горі» як твори, що запалюють серце вірою в наше майбутнє. Друкуючи цю книжку в Москві мали змогу її поширювати і в Україні.

Виявляючи себе, всюди там, де треба усувати вплив російської державности, братчики постановили завести для наших студентів ознаку їхньої приналежносте до нашої національної спільноти — особливу шапку — корпоративного кашкета. Цей кашкет став скоро дуже популярним і виднів у вітринах усіх більших склепів Києва.

Ношення студентських «тужурок» з російськими  державними орлами на ґудзиках серед  наших студентів не було прийняте. Ці заходи наблизили Братство Самостійників  до товаришів-соціялістів, які прийняли їх представників до Загальної Студентської Ради для спільної співпраці, хоч не все без їхніх застережень. Збори цієї Ради відбувалися літом за Дніпром кого гатки, що називалася «Чорторий», або, в інші часи, в Голосіївському лісі «коло колоди». На одній з таких нарад було прийнято пропозицію братчиків, щоб на випадок окупації Правобережної України арміями Центральних Держав постаратися про нашого українського посадника Києва і згодилися на їхнього кандидата — тодішнього члена міської Управи доктора Павла Бурчака.

Київ  був тоді звільнений від усіх цивільних установ і як місто, що знаходиться в близькому запіллі, було переповнене військом, раненими та хворими вояками. Тому було рішено розвинути серед них ширення самостійницької ідеї. Тоді то було положено основи для Товариства ім. гетьмана Полуботка.

Перевага   військової   адміністрації   дещо   ослабила діяльність «охрани» — політичної поліції і братчики могли себе вільніше почувати. Ще з самого початку існування Братства збори його членів відбувалися правильно щосуботи, в домі пані Люби Крижановської (на Подолі). Там же відбувалася виміна «пошти між його членами та зв’язковими, через які Братство підтримувало стосунки з студентськими осередками нашими в цілій Росії. Братство старалося також; нав’язати зв’язок через Румунію (р. 1916) з Українською Національною Радою у Відні і для цього переправило коло Бендер старшину УСС, що втік з російського полону і переховувався в Києві (Кирчів). Ця спроба не вдалася і вже більше не повторювалась, бо братчики були переконані, що в тій війні Центральні Держави будуть переможені Антантою і тому ролю в державницькому відродженні буде грати Велика Україна. З тих причин було перенесено головну увагу на ширення самостійницької ідеї серед вояків-українців, що знаходилися на фронтових лініях. Особливо успішною ця діяльність виявилась в т. зв. Фінляндському Корпусі, що складався переважно з українців і стояв у Галичині, (по російському боці фронту).

Успішність  цієї діяльности підтверджував факт, що на Великдень 1916 року на старшинському зібранні під час спільного розговляння було піднесено тост за самостійну Україну, який був прийнятий без протесту всіма присутніми старшинами на чолі з корпусним командантом.

Поширення діяльности Братства викликало потребу  перенести його дієвий осередок до центру міста, у приміщення Комітету Союзу Міст Південно-Західнього Фронту (на Банковій вулиці). Там відбувалися більші наради. Під час одної такої наради, 27-го лютого, наш зв’язковий подав вістку, (о 10-ій год. ранку), що голова Спілки Росії дав розпорядження по всіх залізницях не перепускати ешелонів з військом. На цій нараді було вирішено заініціювати створення Центрального Самостійницького Центру. Цю ініціятиву підтримала Загальна Студентська Рада та старші соціял-демократи, як Дмитро Антонович (відомий пізніше посол української Держави в Римі) та Василь Чумак, впливовий член тої ж партії. Перші (і слідуючі) збори відбулися в домі того ж Д. Антоновича і привели до засновання Української Центральної Ради, яка була на початку самостійницькою.

Авангард. – 1967. – Ч. 3-4 (87-88). – С. 95-98, 157-159