Пласт у серці України

Справи не так давно минулих літ.

 

Оглядаючи події одинадцятилітнього проміжку в часі розумію,  що багато деталей і хронологія подій стерлися із пам’яти. Але свіжими залишаються спогади про створення Пласту в Києві у часі національного піднесення кінця 80-х початку 90-х рр. ХХ століття. Історія не позбавлена свого романтизму та відчуття приналежности до творення історії учасником якої був автор. Зробимо огляд із історичної перспективи  Пласту кінця ХХ початку ХХІ тисячоліття.  Проаналізуємо ті здобутки,  що сьогодні ми маємо та ті риси  Пласту початку 90-х які ми втратили.

Думи мої,  думи мої…

Пригадую собі почуття реальної небезпеки від усвідомлення того,  що я прилучився до створення організації антисовєтської,  націоналістичної,  ворожої тогочасному суспільству.

Підвальне приміщення кафе на Липках у Києві було першим місцем проведення регулярних сходин  гуртка “Київські Грифони”.  На сходини проникали непомітно для працівників,  до сьогодні ніхто з тодішніх робітників кафе і не знає, що в їхньому приміщенні кілька разів збиралася “націоналістична організація” Пласт.  Ми тоді розуміли,  що не маємо права гратися в іграшки які б могли завершитися  ув’язненням.  Але  водночас для нашого покоління не існувало страхіть репресій 30-40-х років,  чи 70-80-х років. Ми про це лише чули від тих хто їх пережив.  Тому тваринного страху в нас не було,  а швидше почуття приналежности до чогось великого,  що має змінити все.  З цим відчуттям і  відбувалось становлення Пласту в Києві. Активна участь членів пластового гуртка в політичних подіях:  перепохованні останків політв’язнів Стуса,  Литвина ,  Тихого,  організації перших політичних мітингів,  агітації за Народний Рух,  вшануванні пам’яти Героїв Крут зі смолоскипним ходом через усе місто від Замкової гори до Аскольдової могили.  Для декого із тодішніх владних представників це був шок.  Перше піднесення національного прапору в Києві біля пам’ятника Тарасові Шевченку де відбулося побиття та розгін демонстрації.  Але головного прапору який охороняли двоє пластунів омонівцям не вдалося відібрати.  Мабуть у наших очах була така рішучість до останнього подиху боронити нашу святиню,  що десятеро не наважились напасти на двох. Це були перші перемоги. Перемоги духу.  В цьому скріплювався й наш дух.  Дух Пласту початку 90-х.

Який дух сьогодні в наших серцях.  Чи є він там взагалі? Чи підемо ми сьогодні на акцію, як пластуни, боронити свої святині,  а чи будемо дискутувати про те ,  що ми є поза політикою.  Так. Ми є не політична партія але ми є українцями.  Ми є християнами.  І коли на День Незалежности України наші святині (Успенський собор Києво-Печерської лаври) голова держави передає Москві,  чи маємо ми стояти осторонь.  А якби собор Святого Юра у Львові передавали під юрисдикцію Римському костелу,  чи Москві. Ми б теж мовчали ? Або ж  якби розганяли похорон у Львові греко-католицького владики,  як це було в Києві “Чорного Вівторку” 1995року під час похорону страдника української Незалежности Патріярха Київського Володимира (Романюка) на Софійському майдані. Навіть рядочка на своїх пластових часописах ми не надрукували з приводу смерти Патріярха.  Ми ж поза політикою.  Не дай Боже,  щоб десь пластуни “засвітилися”,  можемо втратити імідж правильної організації.  А це ж може перешкодити переговорам про вступ Пласту до Світового Скаутського Бюра, бо ми вже й так “занадто патріотичні та релігійні”.  Правда про “порядність” Скаутського Бюра в Женеві від якого вже давно смердить душком корупції та політиканства ми добре знаємо.  Але ж “його величність престиж” та імідж організації перед державою (здирницею) має бути понад усе. Чи не так?

Люди є люди.

Не оминули й нас внутрішні суперечності та непорозуміння на початку 90-х,  але  попри всі людські стосунки ми розуміли важливість  пластової ідеї та відповідальности за її втілення.  Це  надихало до подальшої праці, давало нам сили переступити через власні амбіції,  заради організації до створення якої ми долучились.

Сьогодні ми часто “святкуємо перемогу” більшості над “меншістю” й не усвідомлюємо того,  що часто бажання влади перевищують можливості керувати. А про рівень відповідальності вже годі говорити. Може так воно й зручніше. Обирати безвідповідальність, щоб у ній приховати свою неспроможність або небажання робити те,  що потрібно,  а не лише те,  що хочеться. Словність пластуна чи може сьогодні бути гарантом неодмінного дотримання слова.  Як ви думаєте ?

Богу – Богове,  кесарю – кесареве.

Релігійний аспект виховання в Пласті на початку 90-х у Києві не викликав ніяких суперечностей чи непорозумінь.  Всі ми тогочасні члени гуртка належали до однієї церковної громади УГКЦ в підпіллі.  Це теж накладало на нас відповідальність і було пов’язане з ризиком переслідувань з боку влади. Ніхто із нас уявити собі не міг,  що пластун в неділю замість слухати Служби Божої міг валятися в ліжку. Пізніше до  нас долучилися представники Української Автокефальної Православної Церкви з якими не було  конфесійних непорозумінь.  Зате в нас одностайно викликало неприйняття спроба влити до Пласту неопоганську течію Рунвіри.  Ми були християнами – практиками і чудово усвідомлювали,  що означало привнести до християнського морального закону на основі якого будувалася ідеологія та виховання пластунів  тенденції язичництва.  Це означало поставити крапку на єдності Пласту в моральному аспекті та принести розкол на релігійному ґрунті.

Сьогоднішні тенденції Пласту вже зайшли далеко. До нас долучилися кримські татари які є мусульманами. Як це буде розв’язано в майбутньому, покаже час. Сьогодні в Пласті є представники не християнських напрямків буддистів,  реріхівців . Знову ж таки чи залишимось ми християнською організацією чи будемо пристосовуватись до всіх хто до нас захоче “прибитися”, вирішить час.

Довелося на поч. 90-х поборотися з нашими  демократами від політики щоб не перетворитися в молодіжний придаток якоїсь партії. Ми змогли зберегти незалежність організації й від привабливих пропозицій грошовитих людей,  що намагались спокусити заради своєї користи.

Сьогодні ми вже не дуже оглядаємось на тих хто пропонує гроші чи то УНКМО,  про “порядність” якого добре знаємо, але гроші просимо,  чи то інші “спонсори” що можуть дати.  Гроші ж не пахнуть.  Ми вже граємо за правилами не так Пластової Гри,  як за правилами держави-здирниці. Для нас не важливо,  щоб людина була пластуном,  а важливо щоб вона була депутатом, політиком ,  бізнесменом,  а титул пластуна ми їй дамо.  Почали вимірювати пластову діяльність не якісними показниками,  а лише кількісними,  мало треба більше… Пластові легенди, як гора Сокіл,  у нас тепер вимірюються грошовими еквівалентами рентабельності (чи буде прибуток),  а не необхідність навіть у втраті в грошах оберігати свої легенди.

Нас не було на початку багато в Києві. Всього семеро.  Але була віра. Був дух.  Була безкомпромісність щодо себе й  ставленні до інших. Був юначий запал і максималізм який іноді нам створював незручності. 

Сьогодні ми є. Які ми є?

Хто є хто?

Час спливав. Пора розмов завершувалася.  Наступала пора активних дій.  Ті хто визначив для себе метою життя в Пласті, приступили до праці.  Працю почалася з того,  що дорослі люди,  знову “ставали” юнаками та юначками.  Готувалися до заприсяження та складення Пластової Присяги.  Мінімум який для себе був визначений,  ступінь пластуна учасника. Ті, хто цим жив,  склали першу Пластову Присягу в Україні (в часі відновлення Пласту) 6-го травня на день Патрона Пласту Св. Юрія 1990 р.Б.  Подія відбулася по Службі Божій у Биківнянському лісі в присутності всього тодішнього пластового товариства новаків,  юнаків та юначок, священика та дорослих членів. Не був присутній на заприсяженні того пам’ятного дня хтось із пластунів із повноваженнями до переведення присяги .  Не трапилась нагода  комусь із пластунів побувати в Києві.  Для нас це всеодно була справжня Присяга. Ті ж із нас хто продовжував лише говорити,  поступово відійшли від організації.

Сьогодні в нас продовжують говорити вже не одиниці,  а сотні. А робити часто не має кому. Чому б тим хто любить проговорити не записатися до клубу “Пустослів” й там собі спокійно жити патякаючи й не паскудити Пласту ?!

Нові люди,  нові тенденції.

З плином кількох років вже створеного Пласту в Києві долучаються нові молоді люди. З’являються новацькі рої та юнацькі гуртки.  Молоде поповнення приносить нові тенденції  швидкого прийняття та складення присяги. Пласт виростає,  “як на дріжджах”. Нове для киян не дало довго на себе чекати.  Постають проблеми в релігійному вихованні.  Дехто починає вважати,  що до Церкви Христової не обов’язково ходити.  З’являються серед новаків та новачок діти з російськомовних родин.  Дехто з батьків українців забирає своїх дітей із Пласту.  Мотивом до того послужило “зіпсуття мови” російськомовними дітьми мови україномовних дітей. Хтось відходить від Пласту, хтось залишається.  Змінюються люди,  змінюється Пласт. А невже Пластова Ідея вже теж змінилася? Чи може зручніше змінити правила гри пристосувавши їх під себе?

Пласт – це ми. Які ми –  такий і Пласт.

Спливають роки. Сьогодні для багатьох пластунів події відродження Пласту поч. 90-х рр. є вже історією. Завтра для наступного пластового покоління сьогодні стане історією. Збереження й розвиток дорогоцінного дару,  що дав нам Господь через засновників Пласту залежить від тих хто його приймає.  Сама по собі ідея не може існувати без її носіїв.  Від нас залежить яким є та буде Пласт. Важливим є не сама ідея,  а ті руки в  яких вона опиняється. Можна взяти скарб та заховати його до часу коли спитає нас Той,  хто вручив його:” А де ,  той скарб ,  що Я дав тобі на збереження?”  Скарб можна використати й примножити,  щоб повернути його Господеві з надлишком. Що ж, поживемо,  побачимо в які руки був переданий пластовий дар. Час розставить все на свої місця. Оцінку нашим діям дадуть нащадки. Живімо ж так,  щоб після нас було кому нести Пластовий скарб у твердих руках із полум’яним серцем,  міцною вірою та незламним духом.

“Журба”

Київ 6.ХІ. 2000 р.Б. від Р.Х.