Перед тим, заки приступлю до аналізи справ, які є предметом нашої дискусії, хочу висловитись як „пластун далекого віддалення" чи громадянин до самої дискусії, яка розвинулась у зв'язку із Пластовим Конгресом Другим та його продовженням.

Дискусія є ознакою здорового суспільства, і тому ми засадничо не можемо мати застережень до того, що в пластовому середовищі проходять дискусії над різними питаннями. Але всі учасники тієї дискусії не можуть затрачувати відчуття хто, де і над чим веде дискусію. Це зокрема стосується дискусії, яка заторкає мету, дефініцію і назву Пласту.

Для багатьох тодішніх пластунів-юнаків вони взагалі не існували. Багато з них уже радше у зрілому віці, часто поза Україною, почали теоретично обґрунтовувати те, що пережили за часів пластової практики. І так довго, як довго ті теоретичні міркування не змінили самої основи Пласту, до них не можна мати великих застережень. Але сьогодні ті міркування посуваються задалеко, і якщо б ми мали прийняти деякі з них, то мусіли б усвідомити собі, що ми перестаємо бути продовженням Пласту, заснованого на українських землях, а на те місце уводимо нову емігрантську організацію. Нам вільно творити всякі організації, але, по-моєму, ми не маємо права зміняти Пласту, розбивати його на дрібну монету, модернізуючи його до наших сучасних поглядів чи - як це дехто каже - теперішніх потреб.

Зміни у Пласті можна буде провести лише тоді, коли в Україні заіснують такі стосунки, які дозволять відновити дію Пласту там, і коли у зустрічі між юнацтвом того часу і засадничими напрямками Пласту з 1911 р. ствердимо, що для потреб українського юнацтва у майбутній Україні треба зміняти. Пласт, по-моєму, належить до тих небагатьох духових вартостей, які українська спільнота привезла із собою з України, якими вона може користуватися на чужині, але яких вона не має права в основі зміняти. Так як ніхто з нас не може на чужині змінити інституцій українських церков, так як ми не можемо змінити концепції Української Народньої Республіки в екзилі, так ми і не можемо змінити основних справ у Пласті.

Із такого засадничого до тих справ підходу випливає і моє становище до пропонованих змін назви, дефініції і мети Пласту.

В назві, у якій би це не було її модифікації, всюди і завжди Пласт мусить зостатися рухом, уладом чи організацією молоді. По-моєму, - це основне у Пласті, щоб він був організацією, рухом, уладом чи системою юнацтва. Як новацтво так і улади старшого пластунства чи пластового сеньйорату - це підготовні чи допоміжні етапи чи функції, які мають служити основному завданню Пласту - успішному пластуванню юнацтва.

У пропозиції зміни дефініції Пласту із „Пласт - це організація молоді" на „виховну організацію" я вбачаю тенденцію відсувати на дальший плян юнацтво, а висувати на важливіші місця в Пласті ті елементи, які можуть щонайбільше бути допоміжні для Пласту.

Найбільшою загрозою навіть у практичній дії Пласту тепер є саме те, що він перестав бути юнацькою організацією, бо питома вага юнацтва змаліла в користь інших елементів. Цей стан повинен нас радше заставити повертатися назад до юнацтва, а не навіть у назві Пласту віддалятися від того стану.

Ця сама тенденція є і у пропонованій зміні дефініції. Аспект молоді трохи розводнюється дуже небезпечними словами „доцільно керованого всебічного самовиховання молоді". Не менш небезпечним є пропонований додаток у дефініцї Пласту „у напрямі вироблення характеру та закріплення української національної ідентичности". Бо цей додаток зовсім не вичерпує того, що згідно із „Життям в Пласті" є окреслене поняттям „патріотичне всебічне самовиховання".

Якщо мова про мету Пласту, то я не зовсім ясно розумію, чому різні дискутанти, а зокрема пл. сен. Г. Коренець і М. Костко ідуть у таке роздрібнювання завдань чи мети Пласту. Перше всього така інтерпретація не вичерпує всіх питань, а з другого боку вона ставить Пласт у дивне відношення до виховного ідеалу українця в діяспорі, який ми спільно схвалювали на сесії СКВУ. Мету кожної української виховної організації в діяспорі ми тепер можемо схарактеризувати як намагання питомими собі методами виховувати своє членство-молодь у згоді із прийнятим на СКВУ виховним ідеалом.

Та цілий глузд схвалювання спільної дефініції виховного ідеалу був у тому, щоб заманіфестувати, що мета всіх виховних українських організацій у діяспорі та сама, тільки своїми питомими шляхами-методами вони самостійно до неї прямують. У цьому є логіка виправдання того, що в нас є більше, а не лише одна виховна організація. Отже, я за тим, щоб у питанні „мети" Пласту ми не йшли на окремі шляхи, лише прямували разом із усіма іншими українськими організаціями спільно.

На закінчення моїх міркувань я хочу висловитись за тим, щоб ми не перебільшували і ваги самої організації у Пласті. Я свідомий, що кожна плянова праця для своєї успішности вимагає чіткої організації. Так є і у Пласті. Але вона, себто організація, починає для декого ставати самоціллю, а не засобом. Як пересторога чи пригадка для тих, які перебільшують вагу організаційного аспекту в дії Пласту, повинен бути все таки наш власний пластовий досвід.

Від 1911 року Пласт пройшов різні етапи. Він ніколи не був найсильнішою під організаційним оглядом клітиною українського життя. Але якщо він пережив не одну із сильніших від себе організацій, якщо він зберігся, то тому, що у Пласті ми дотепер ніколи не перецінювали ваги саме організаційного аспекту. Ми зміняли неодноразово наші організаційні форми, але завжди лишались найуспішнішою виховною системою чи концепцією, яка на різних етапах розвитку нашої спільноти за останніх майже 60 років на різних континентах старалася служити потребам кожночасної генерації української молоді.

Хай же і тепер у наших дискусіях це стоїть перед нашими очима. Бо воно напевно нас охоронить від надто швидкого вирішення у багатьох справах, які могли б змінити ті вартості Пласту, що в буревіях двох світових воєн, в умовинах польської окупації і еміграційного добробуту витримали і далі витримують життєвий іспит. Тож будьмо бистрі в аналізі наших проблем та обережні у наших висновках.

Пластовий шлях. - Ч. 1-2 (24-25), - 1970 р.