Дана стаття є текстом виступу Дмитра Донцова на Зборі Уладу Старших Пластунів у Львові в 1927 році. Вперше друком появилась того ж року заходами пластового куреня „Чорноморці”, в якому тоді активно розвивав морське пластування юний Роман Шухевич. Вдруге текст був перевиданий окремим виданням пластовим видавництвом „Молоде Життя” в Західній Німеччині на початку 50-х років. З відновленням незалежності України стаття багаторазово публікувалась в різних виданнях (вперше в 1990 році у самвидавівській газетці Організації Української молоді „Спадщина” на чолі з Андрієм Парубієм). Нижченаведений текст подаємо за пластовим виданням „Цвіт України” (чч. 12-13, 1992. С. 10-11).

По кождій невдачі кожде по­коління покладає свої надії на те, що йде йому на зміну. Говоритися про завдання нового покоління і в нас, лиш аби щось сказати. А тим часом обов'язки нової генерації більші, ніж се проставляється на перший погляд.

Бо не ходить про те тільки, щобн ми – фізично повалені – знова стали на ноги. Коли лише в сім була справа, легка була б наша праця. Але ходить о більше, о те, як вирва­тися з тої духовної гангрени, в якій виростали ми, і від якої впли­ву не вільні і ви. 1 коли нова гене­рація, яка вийшла на шлях життя в героїчну добу нашої історії не стрясе з себе спадщини старого ду­ховного невільництва, дійсно смутно виглядатиме наше майбутнє. Ми зросли у піці безоглядного матерялізму, в нас недоцінили морального чинника в житті нації. А роля сього чинника безмірна!...

Ми звикли до повітря того підземного льоху, в якім виховува­лася наша думка і воля. Але люди­на, яка на вандрівці чи то з книжок – зіткнулася зі світом щасливіших народів Заходу, мусить дуріти від того нудно–солодкого запаху трупа, яким дихаємо всі ми.

...Самому ломити життя, щоби во­но нас не зломило – се була затверда наука для нас. Ми – як той пост – могли лиш безсило гукати – «Дужі, волю віддайте! Ситі, землю Господню верніть. Хижі, чулими, добрими станьте!» Змагання для змагання – такої заповіди не знало ста­ре українство. Сталеві м'язи, виго­стрений зір. Інтенсивні бажання – висміювались. Самоціллю були відпочинок і мир на щастя. «Ма­теріальні вимоги справжнього люд­ського життя, добра, поживи. потрібний відпочинок після праці. взагалі ж все те, що люди для свого фізичного життя потребують» ось в яку формулу угнали у нас ціль національних змагань! Відвагу –звали в нас брутальністю, силу – на­сильством, жадобу пригод забіяцтвом. Мстою була – пасивна насолода бути щасливим, не актив­на насолода – здобуги се щастя. Не вміли ми погорджувати ідеалом матеріяльного добробуту, як і мужньо здусити в собі сльози – на вид руїни і страждань. Навпакн. Безплідна туга за виміряною долею, і безплідний сум на звалинах рідного Єрусалиму стали в нас чес­нотами» в яких розпливалося все мужнє і здорове…

В сій атмосфері не міг витвори­тися справжній Ідеалізм, Всяка ідея, заким здійснювалася – була фантазією. А хто фантастичне стремить осягнуть, той «топче рідне і знайоме». Звідки ж міг запанувати в нас безоглядний ідеалізм, коли се «рідне і знайоме» було для нас усім? Коли душевний спокій цінився понад усе? Де тут було бу­дувати вівтарі Богам ідеалізму, які–от як всякі боги – ставляли службу собі понад щастя ближніх, понад родинні привязання, понад життя?

Не могло бути і в нас почуття щирої льояльності для своєї ідеї. Ми були народом без догмату, нацією без непохитних аксіом. Не мали ми ні одної правди, в яку б сліпо вірилося, до якої оборони б відрухово кидалися.

«Я так узброєний в мою ненависть, Мов вартовий коло царської брами, Готовий вихопить на кождого свій меч. Хто зле замислить на його владаря»…

От такої льояльності такого привязання не розуміли в нас. За–ким «вихоплювали» свій меч – ми дискутували: чи се оплатиться, чи не приведе до катастрофи, – чи во­лодар мас право від нас сього жда­ти? А нарешті, чи часом може й противна сторона не має рації? За­бороняли ж ще донедавна визначні провідники старого українства остро виступати проти ренегатства, бо ж се було страшне насильство над людиною – диктувати їй до якої нації вона мас належати!

Така була атмосфера, в якій ми виховувалися і, яка – іронія долі – мала нас приготувати до великого попису народів 1914 року. Правда ті, що зрозуміли вагу хвилі, зроби­ли дива і кріваво-золотими буквами запишуться на нашій землі їх імена – але чи багато їх було? А по бурі – знову розпаношилася зневіра і втома, лиш на щастя, різка струя свіжого повітря вдерлася в наш замурований світ по великій війні. В нас зачали відчувати, що струєю є те, що панувало досі в нашім ду­ховнім життю. Як японці, що відродилися, позичивши в Європі не тільки її техніку, але й дух її цивілізації: як чехи і німці, що по тяжких науках історії зреклися до­бровільно бути народом поетів, співаків, і нещасливих Верторів. І перейняли життєву філософію великих народів Заходу, – так і в нас приходять до свідомости: по-перше, що без духовної регенерації не остоїться нація серед бур життя; по-друге, що сю регенерацію ми не можемо оперти на нашім світогляді народа-племени зі звихненою до­вгим невільництвом душею, ні на культуру нації-провінції, ані на от­руйній культурі автократичної білої чи червоної Росії, лише на світогляді сильних, здорових фізично і душевно народів Окціденту.

Ось тут і є той зв'язок, який я хочу підкреслити – між завданням нового покоління і завданням пластового руху. Бо – як витвір пере­дусім Заходу, а зокрема англосак­сонської раси, Пласт може і пови­нен стати чинником морального оздоровлення нації, провідником в нашу розчавлену й безхребетно моральну націю міцних ідей сеї найздоровішої, найвідважнішої, наймогутнішої, але й найшляхетнішої, повної ідеалістичного за­палу раси Окціденту; тих ідей, на яких збудована велика цивілізація Європи, Америки і які – одні лиш вони – можуть піднести нас з упад­ку.

Що характеризує сю цивілізацію? Слово «експанзія», поконання зовнішнього світу, пе­реборення перешкод, невстриманий рух наперід. Окцідент се Колумб і Васко де Гама, відкриття обох Америк: хрестові походи, велика боротьба за одну труну в далекій малоазійській пус­тині, пошук скарбів в диких пущах Африки, се модерні вежі Вавілонські – готицькі катедри, що пнуться у вишину, шукаючи невідомого бога, се Нью-Йорські хмародрапи, бо енергія західного числа, що з сталого набув плинний характер, се Стенлі, Суес і Панама, се – рух, змагання, підбій, сс свідомість, що все, що не росте, в’яне і гине! Європа – се люди, що мріють про великі діла, що перетворюють свої ясні видива в дійсність, що не тікають від небез­печної боротьби, люди з нечуваним завзяттям, з волею, що не має гра­ниць...

І чиж сей гін в незнану далечи­ну, до злиття з природою та до її опанування, до пригод і небезпек. що сталять думку й чуття – чи се не ідея, що одушевляє й Пласт? Чи Уїтмснівський зов простору не є пластівський. JOY OF THE ОРЕN POAD, щастя далекої дороги? Чи сей гін в незнане й далеке, не є та мова, що потребує втомлене ук­раїнство, що мріе замкнутися в за­солі гречкосійства, що мріє лише про оборону того, що мас, а не про відібрання того, що стратило; що марить про виблагання справедли­вості від чужих, а не про накинення їм своєї.

Європеєць дивиться на життя як на боротьбу, не як на насолоду, в ній він стремить до побідного зу­силля, до творчого завзяття, енергії сильних народів, відваги шляхетних рас, абсурдної, спонтанної, що погорджує вигодами тіла, особистим життям і добробутом, що стремить до успіху, не до спокою... І чи не відбивається філософія життя в світогляді Пласту, який ставляє понад усе «тріумф перемоги над не­безпекою», для якого щастя не стільки пасивне, який його здобуває, а що пасивно чекає, як воно до нього прийде? І чи сей світогляд не є той якого так потребує теперішнє українство, що пасивно мріє – виг­лядає свою долю–волю, немов той в’язень за ґратами?

Погляньте на велике Європейське, а ще ліпше на амери­канське місто. Бурливе, дике, галасливе місто кувачів, власної долі, що розпихають всіх в вічній погоні за щастям. Воно брудне, воно неспра­ведливе, переповнене злочинами і бідою, але ні перед ким не хилить воно свого чола, горде і спрощене життя, щасливе й зухвале, сильне і хитре, жадібне чину, розпинає все на своїй дорогі, аби зробити сс місце, своїй енергії і підприїмчивости, прокладає нові шляхи, зриває старі, сміючися під страшним тягарем долі, як може сміятися хіба юнак і борець, що ніколи не програє битви; яке рего­четься бурхливим сміхом молодо–сти, серед поту і бруду, горде з сво­го права бути свобідним грачем, брутальним переможцем життя. Такими с американці тепер, такими були вони – перші кольоністи дале­кого контіненту, що прорубували стежки крізь дикі проліси і табору­вали під голим небом в шатрах, в сталій війні з чсрвоно-шкірими і з білими інших рас. Американцеві –каже Токвіль – ціле життя іде не­мов партія гри, немов часи рево­люції, немов день битви, немов спортивне змагання. Така є філософія одної з найбільших цивілізацій Окцидснту... І чи не чуєте ви її відгомону в приписах Пласту – «глядіти на життя, як на гру, а на світ – наче на площу для гри«, де перемагає лиш сильніший і зручніший? Або в правилі – що «успіх не залежить від сторонньої допомоги, а тільки від певности се­бе?» Чи американський культ сміху не нагадує пластунського припису, що пластун повинен сміятися в обличчя труднощів жит­тя – в обличчя небезпеки й неща­стя? І чи засвоєння сих приписів зашкодило б нашій втомленій нації, що дивиться на людську ме­тушню, мов на прокляття, на бо­ротьбу – як на пережиток віків ми­нулих, і в непорушности шукає лиш спокою? Що не тільки що не вміє сміятися там, де були причини до плачу, але й плакати там, де сих причин не було?

Ідеал Окциденту – є культ успіху, перемоги в співзмаганню. Се його маркатна черта, що так ріжнить його від Орієнту. Але се ж і є в ідеології пластунства; щастя – виви­щити себе над противником, бути горою, перевищити інших і себе. А чи сей культ успіху не є той життєвий елексір, який треба виш­трикнути в охлялі жили зорієнталізованого Українця, який так не зносить все, що вибирається в гору, який так любить примусову нівеляцію, а ненавидить все, що «прогонює мир», що «тягне в жит­тя дикий вир» з його війною всіх проти всіх?

Західний світ – це світ тра­диційних правд і незрушних аксіом, які приймаються на віру, яким він сліпо кориться не на приказ з го­ри, як в Росії, лиш на приказ влас­ного сумління. А найшляхетнішим прикладом, як він сим правдам вміє коритися – се ентузіазм з яким на­родні маси далекої Австралії та інших за тисячки миль віддалених від Австралії колоній, які йшли на поміч метрополії у великій війні. І чи засада, що каже без озову кори­тися приказам свого короля і краю, не відбивається в ідеології Пласту, який приказує своїм членам сліпо іти за законами свого рідного краю, старшин і родичів – проти всякого, хто є їх ворогом, або хто лиш зле говорить на них? Чи не та сама ідеологія в засадах Пласту, що нака­зують сповнити сі прикази «без озову» просто тому, що се його обов'язок, про який не може бути жодної дискусії – хіба лише по вико­нанню? І чи сі чесноти не можуть стати прекрасним антидомутом до немічних засад втомленого ук­раїнства, для якого навіть щастя рідного краю не є бездоказовою правдою. для якого ся правда мусить дістати санкцію гуманітарізму, соціалізму, інтернаціоналізму та ви­щих «засад», видуманих сильнішими для сплутання моральної енергії слабших?

Захід є ідеалістичний в найліпшім розумінні слова. Кожна–людина, щоб уникнути низького матеріалізму, повинна мати видиво, посвятити себе душою і тілом якісь великій ідеї або якомусь великому ділу. І власне сей ідеалізм є наймаркатнішою рисою європейської, а ще більше американської вдачі. Чи се буде Вашінгтон, що бореться за непідлеглість не своєї країни, чи Форд або Карнеджі, що працюють по 18 годин на добу не для знаку, лише для здійснення своєї ідеї, чи Постер, що тратить життя над своїми винаходами – всі вони пере­дусім непоправні, великі ідеалісти!...

...І чи не сей самий ідеалізм про­пагує Пласт, який накладає по­винність виховати свій обов'язок спершу супроти Бога, по друге суп­роти рідного краю і своїх старшин і, нарешті – супроти родичів і інших людей? Чи сей ідеалізм, що ставляв підірвану ідею понад дочасне, близьке й рідне – не є те, що бра­кує сучасному українству, яке ніяк не могло поставити свою любов над своїм милосердям до всього живого? Чи в сих правилах не грає відгомоном сильний світогляд на­родів–панів землі, а не рабів чу­жих доктрін? І чи не повинна за­своїти собі сього панського світогляду, нація, яка хоче панувати на своїй землі?

Я кінчу! Не маю тут вам уділювати рад. Не є до того ані кликаний, ані покликаний. Хочу лиш звернути увагу вашу на те, що ви мусите ще більше усвідомити собі той глибший зміст, що криється в ідеї Пласту. В ідеї Пласту мов в зерні рослин, криється, той острий і свіжий, новий для нас світогляд сильних, могутніх рас, який лише він може відродити скалічену до­вгими роками ганьби моральність нації. Як би мінімально й не міг спричинитися Пласт до поширення сего світогляду в нації, він повинен се робити. Не забувайте на се за­вдання вашої організації і сповніть його так, як вас вчать сповнити ваші обов'язки взагалі!

З старого покоління лиш оди­ниці стрясуть з себе спадщину ду­ховного рабства. Але ви – що весна ваша припала на найбільш бурли­вий період нашої новітньої історії – не тільки можете, а й повинні зробити се!

Бо лише культ особистої ініціативи – замість культу маси, лише жадоба випередити інших – замість заздрістного рівноправництва, культ змагання для змагання – замість спо­кою, культ невбитих національних догм – замість дискусій і сумнівів, культ відваги, культ волі виконати прикази свого сумління – замість без­вольного мрійництва, нарешті культ великих ідей замість прив’язання до часного й переминаючого, ідеалізм, що стоїть над вашим милосердям, – виведе націю з морального занепаду!

Ви є ті, що кохаєте вітер, простір і поля. Що кидаєте «тут» для «там», що ідете в далину, пам’ятайте що не лиш вам, але і нації бракує простору, що не лиш вам, але й тим, в льоху, треба ост­рого, свіжого вітру, який розвіяв би моральну задуху. «Мій край пе­редусім» – се дивіза здорових націй світу, їх святий національний егоізм і одраз перший девіз вашої організації! Хай вона буде вирізблена не тільки в ваших книжках, але й у ваших серцях, у ваших думках, у ваших вчинках...

Хай пластунська організація по­може всім, що прагнугь нового! Хай наллє заліза в серця молодого покоління, і сталь – в його душі! Аби – коли прийде час на нові перогони народів – нація могла виступи­ти на арену не з печаттю рабства, а з гордо піднесеним чолом до гори.